Зшити, стабілізувати, вивезти – історії одного стабпункту

На стабпункті чергують лікарі 5 штурмової бригади, 100 ОМБр, а також медики-добровольці. Їм доводиться вирішувати часто непередбачувані проблеми. Про один з таких складних випадків згадує лікарка-анестезіолог Інна з позивним «Ванесса».

«Поранення в нижній щелепі, відсутність нижньої щелепи. Язик у чоловіка висить, обломки зубів, свідомість, адекватний, нормальний, але він ні розмовляти, нічого не може. Кров затікає, і таких треба інтубувати, вводити в наркоз, а це для анестезіолога важка процедура. Коли ми інтубуємо, упор йде на щелепу. Коли її немає, це складно».

Сподіваюсь, такого більше не побачу.

«Ванесса» на війні з 1 квітня 2022 року. У Полтаві працювала завідувачкою реанімаційного відділення. Жінці не сиділося вдома, коли почалося повномасштабне вторгнення, – пішла у військкомат. Спершу їй відмовили, мовляв, оголювати цивільну медицину не годиться. Та згодом перетелефонували і сказали приходити.

За її спостереженнями, травми певного типу ідуть хвилями. Приміром, привозять поранених від FPV, то з травмами ноги, то з травмами руки, то з термічними опіками, а в якийсь день самі «акубарики» – так на медичному сленгу називають людей з контузією.

Іноді колишні поранені впізнають свою рятівницю. Один чоловік, зустрівши «Ванессу» біля госпіталя, згадав, що та, коли його вивозили, гладила по голові. Однак частіше вона лишається для пацієнтів невидимою – така особливість фаху анестезіолога. Деяких витягають буквально «з того світу». Вона згадує Часів Яр, де «стабік» базувався раніше.

Туди привезли нацгвардійця 20-22 років: «Поранення в підключичну вену. І він просто збирався вмирати на столі. Вже на три чверті був на тому світі. Ми не думали, що вийде, ми його витягнули. В нас були дуже дорогі препарати, одна доза від 17-ти тисяч гривень коштує цього препарату кровоспинного. І вони у нас були, Octaplex. За нього дуже всі переживали. І довезли до госпіталя, там він вже був краще, краще, краще. Довго ми потім згадували цього хлопця, і раділи. Це була така мощна робота».

Всіх, до кого дотягнемося, лікуємо.

Коли роботи за прямою спеціальністю немає, Інна допомагає колегам. Коли нема кого вводити у наркоз, натомість привезли групу 10-12 осіб із акубаротравмою, вона іде на поміч їм. Іноді під пильне око медиків потрапляють супроводжуючі – ті, хто привіз поранених, привертаючи увагу кашлем. Таких слухають, і часом це дозволяє виявити початкову стадію пневмонії. Привозять сюди і поранених цивільних. «Ванесса» згадує жінку з травматичною ампутацією стегна.

«Все бувало, – говорить вона. – І собак лікували. І кішка рожала. Одне кошеня вирішило вмирати, ми реанімаційні заходи проводили. Зараз такий бігає кошак! Всіх, до кого дотягнемося, лікуємо. Хоч кіт, хоч людина. Серцево-легеневі реанімації проводилися і не раз, і колись проводили в машині. Тільки привезли, зупинка серця ще в машині була. І проводили реанімацію в машині. Як в кіно дефібрилятором. «Тудух!» – завели трішки, а потім качали».

На початку служби «Ванесси» були випадки з некоректним використанням турнікетів, коли надто довге носіння кровоспинного засобу призводило до ампутацій. Медики почали звертати на це увагу військових, пояснювати, у яких випадках турнікет варто послабити і як зробити це коректно, і зараз таких трагічних казусів на їхній ділянці практично не трапаляється.

Золоте правило на війні – спати в будь-який вільний момент. Це вдома можна дозволити собі розкіш спати лише вночі. Тут ніч, зазвичай, робочий час, адже вночі поранених везуть найбільше.

«В цивільній медицині добу працюєш, 2-3 вдома, – пояснює лікарка. – Тут ми працюємо добу через добу, і вже не перший рік. Був період, ми три місяці працювали по дві доби через одну. Звісно, організм починає збоїти. Який би ти не був класний, молодий, здоровий. Це психологічна дуже велика нагрузка».

Тож іноді медики сварять одне одного, мовляв, чого ходиш, іди поспи. Чергові, що дивляться на монітори, закріплені за камерами спостереження, попереджають, коли везуть поранених. На те, щоб привести себе у стан готовності, лікарям потрібно пів хвилини. Власне, лише одягати рукавички. Все інше готове до прийому пацієнтів щомиті: шприці набрані, всі ліки розкладені. Схожі на шоколадні тістечка, згорнуті бинти, просякнуті йодом. Операційні лампи, апаратура, часом така, якої медики не бачили на своїй цивільній роботі. Апарат, який качає серце, дефібрилятор, апарат УЗД тощо. Все це Інна та її колеги показують не без гордості. За їхніми словами, щонайменше половина обладнання – це допомога благодійників. Без неї не витягли б.

Від перевантаження і стресу «Ванесса» потрапляла на лікарняний. У тилових містах почувається ніби за кордоном: «Світлофори працюють, люди ходять в різнокольоровому, чисті машини, вогні, все працює».

Однак попри втому, якби була можливість демобілізуватися, то не зробила б цього. Вона визнає, що після набутого досвіду тут, не бачить себе у цивільній медицині. Однак у відпустку, коли б була можливість, пішла би залюбки – як слід відпочити і зайнятися здоров’ям.

Психологічним розвантаженням у таких умовах стає шопінг. «Я ж дівчинка! – сміється вона. – Леді залишається леді. Всі ходять в такій формі. Це допекло вже. Я на Донбасі більше двох років, і всі навколо, м’яко кажучи, зелененькі. І сам зелененький. Тому, коли геть кришу підриває, сідаєш і починаєш. Не важливо що, просто от сам факт. Якісь такі моменти, приємності, маленькі епізоди цивільного життя. Манікюр, педикюр, щось купити… воно буде валятися. Воно буде, так. Я купила, прийшла на пошту, подивилась – ой класно! Всім показала, вділа зелене, і пішла. Носки он різнокольорові купую».

На «стабіку» панує своя «міфологія». Наприклад, ніколи не можна бажати спокійного чергування.

«Прокляну! Імпотентом станеш!..» – емоційно погрожує «Ванесса» відповісти на подібні побажання. А за «Спокійної ночі» можна почути у відповідь «Та щоб ти всрався!». Вважається, що після таких побажань ніч точно не буде спокійною.

«Стабік» має працювати злагоджено

Павло – хірург із Харкова, щойно вернувся з курсів підвищення кваліфікації. Найбільшою проблемою на війні є критичні кровотечі, тож на курсах його навчали працювати зі складними випадками, коли не можна зупинити кров простим методом на кшталт турнікета, а потрібен доступ до судини. Операції такого рівня складні, і їх зрідка роблять на стабпунктах.

Або ти робиш, або людина помре.

«Дозволяється це робити, якщо немає іншого виходу – або ти робиш, або людина помре, – пояснює хірург. – От нас вчили, як це робити швидко, незважаючи на умови, як можна швидше зупинити кровотечу і відправити людину на лікарню, де вже йому буде надана допомога. Там після нас все перероблять, вже як треба. Ювелірним методом, все що зможуть, все врятують. Саме головне, щоб людина була жива. Це власне і є ідея стабпункта – людину, яка нестабільна, перевести в стабільний стан».

За словами Павла, «стабік» має працювати злагоджено – кожен має знати свою роль, знати, де що лежить, робити все швидко. Персонал має бути не лише навчений, а й правильно організований.

Читати також: Канабіс, гриби, кетамін. Чим ще лікують травми війни?

«Слава Богу, у нас це є, – тішиться він. – З приводу хірургії, у нас є і набори інструментів, коагулятор, шовний матеріал, все що треба для обмеженої хірургії в плані зупинки кровотечі, і є спеціалісти».

В цивільній роботі Павло не мав справи з хірургією швидкої допомоги, тільки з плановою, тож побачені тут травми стали геть новим досвідом. Колеги показували і ділилися досвідом «на ходу». Він признається – було важко радше психологічно, аніж технічно. Однак перший шок минув, за тиждень роботи вдалося через себе переступити. Першим його пацієнтом став дідусь років 60-70 із Часового Яру, котрого привезли з переламом руки.

«Прилетів снаряд, він був на кухні, – згадує Павло. – Все переживав, як там його кози, хто буде їх годувати. Кози, собаки – хазяйство. Вже, мабуть, ні кіз, ні собак тих немає. Це ще було на початку літа 23-го. І ще дійсно дуже психологічно важкі – це поранення голови, обличчя, поранення очей, опіки – оце саме таке неприємне. А саме стресове, це масивні кровотечі, коли людина вже без свідомості, коли намагаєшся зберегти життя. Це важкі для хірурга моменти».

В таких ситуаціях найкращу підтримку надають анестезіологи, які швидко вводять правильні препарати. Дуже важливо спершу знеболити пацієнта. А ідеальний варіант для хірурга – коли він спить у наркозі. Кожен робить на своєму етапі тільки те, що дозволено. Рівно той мінімум, аби поранений доїхав до цивільної лікарні, яка за пів години їзди звідси. Там зроблять все те ж саме, тільки краще.

«Військова медицина – це окрема наука. Там все чітко розписано. Є підручники, там написано, де має бути лікарня, за скільки кілометрів, що на ній мають право робити, скільки на це відведено часу, який наступний етап. І в нас це все, в принципі, працює», – пояснює Павло.

Для поранених військових на базі цивільних лікарень військові госпіталі відправляють так звану передову хірургічну групу, яка складається з хірургів, травматологів, анестезіологів. Там працює відділення, що приймає зі «стабіків». За протоколом, у них є приблизно одна доба на пацієнта. За цей час його оперують і готують до відправки на наступний етап. Такий алгоритм діє ще з часів Другої світової війни.

Попри трагічність обставин, робота на стабпункті стала колосальною нагодою для обміну досвідом, таким собі «симпозіумом мимоволі». Кожен, хто приходить сюди, приносить свої професійні «фішки» і лайфгаки. На відміну від «Ванесси», Павло демобілізувався би, якби була така можливість, однак лише за умови, що хтось прийде працювати на його місце. На це мало надії – фахівців і так критично бракує.

«Дивне відчуття, – говорить він. – Країна не перейшла на тотальну мобілізацію, тотальний військовий стан. За 200 кілометрів від фронту люди не відчувають війни. Нам треба якусь типу ізраїльську модель переймать, щоб все суспільство брало участь».

Медики міркують: було би добре, аби цивільні колеги їздили сюди у відрядження на кілька місяців і допомагали бодай на деякий час. Наприклад, допомога пластичного хірурга або фахівця, що ставить імпланти, була би неоціненна для пораненого, котрий втратив нижню щелепу.

«Я не знаю, скільки я вивезла»

Часто на стабпункті працюють медики-добровольці. Іноді це волонтери-іноземці, іноді – капелани. Зараз тут чергує парамедикиня Ольга з позивним «Кроха».

Вона на війні з 2014-го. В цивільному житті працювала юристкою, однак той фах лишився в минулому. Вона співпрацює з фондом ASAP та батальйоном «Госпітальєри». Здається, що ця дівчина знає фронт як лінії власної долоні. Може розповісти ледь не про кожну бригаду й підрозділ. Знає вона війну і з іншого боку, а саме, з «високих кабінетів», адже в 2015 році працювала у Міністерстві оборони радницею заступника міністра. Згодом, коли президентом став Володимир Зеленський, працювала у патронатній службі при Офісі президента.

Вивозити звідси вона може тільки легких поранених. Із тяжкими неодмінно має бути фахівець-анестезіолог. Дівчина згадує – це в 2014-му був хаос, і вивозили всі усіх.

І той, хто мене знає, вони знають, що я справлюся.

Хоч Ольга й не має медичної освіти, за роки війни, допомагаючи хірургам, опанувала значно більше, ніж вміє звичайний бойовий медик. Наприклад, вміє інтубувати і дренувати.

«Я не знаю, скільки я вивезла з повномасштабки, – зізнається вона. – З 2014-го по 2018-ий рік – 1200 з чимось вивзела. А з повномасштабки я не рахувала. Вже в 2019 році не була на фронті, відійшла від війни, бо я бачила, що військові справляються, машини їм дають, лікарі заходять, призиваються. Вже такої сильної потреби в добровольцях не було».

У перші ж дні повномасштабного вторгнення «Кроха» отримала дзвінок із 72-ої бригади з проханням про допомогу. Тож парамедикиня примчала в Романівку і надавала там допомогу. Зокрема доводилось рятувати дітей. Вона згадує, що одній пацієнті було 3 роки, іншій десь 8.

«Мені прийшлось її інтубувати, тому що в неї сильна крововтрата була. Спина була вирвана, дупка була вирвана», – розповідає Ольга.

Попри страшні травми, дитина вижила. Згодом за запитами військових Ольга забирала поранених просто з «нуля». А потім її долучили до роботи на стабілізаційних пунктах. Спершу вона впиралася, однак коли спробувала, не пошкодувала.

«Я тоді вже побачила не тільки ту польову роботу, яку я роблю в полях: мені з «нуля» викинули пораненого – тампонада-бандаж, тобто там я працюю як бойовий медик в машині або трошки більше. А тут вже зовсім друга специфіка. Ти бачиш, що відбувається після «нуля», ти бачиш, що відбувається з цим грьобаним турнікетом. Звісно, з 14-го по 18-ий таких проблем не було, тому що в нас еваки не затягувалися. Тоді еваки складалися година-дві. Не було краш-синдрому. А коли я вже штовхнулася на Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Званівку, Нікіфоровку, і привозять бійця, в нього, сука, турнікет 5 годин, там вже отака нога. Все вже, видно, що ампутація. Я ще тоді не знала, що половина з них гине в операційних. Це мені потім розказали хлопці-санітари», – згадує Ольга.

Після лютого 22-го року у «Крохи» додалася ще одна діяльність. Тепер, коли вона не на фронті, то передає досвід, викладаючи тактичну медицину. Іноді їздить і навчає безпосередньо по підрозділах.

Із настанням сутінок почнуть вивозити тих, кого не могли вивезти засвітло, і мешканці просторого підвалу знову включаться у роботу. На них чекає чергова війна за життя.

Авторка: Олена Максименко