«Били кулаками і палками»: звільнений з полону азовець розповів про тортури

– В Маріуполь я приїхав ще у листопаді 2021 року, майже одразу після того, як перевівся з вінницького полку «Ягуар» у бригаду НГУ «Азов». Після чуток про плани висадки російської піхоти та укріплення росіянами позицій, ми почали виходити на позиції в межах Маріуполя ще з 20 лютого 2022 року. Нас попередили, що якщо ми хочемо, то можемо відправити свої речі додому. Я свої речі відправив. Повномасштабне вторгнення ми зустріли на блокпосту в самому Маріуполі.

За ці дні я бачив процвітаюче місто, в нього вкладено було великі кошти, воно було дуже гарне, але потім росіяни все спалили.

Вранці 24 лютого 2022 року росіяни підʼїжджали технікою до околиць міста, в місті ми чули тільки авіацію, вони скидали бомби і ще працювали з «Градів», сама армія їх стояла за містом. А з 1 березня почалась активна фаза, ми їздили на завдання ближче до них, стояли в районі старого аеропорту. Там я їх і побачив вперше близько, коли слідкував з бінокля за периметром і бачив навколо нас 4 танки. На той момент вони були за 200 метрів від нас.

Мій командир дав команду відійти через приватний сектор з позиції, ми сховались в балці серед поля, на берцях десь по 5 кілограмів болота назбиралось поки ми відходили, і ще я на собі ніс кулемет. Коли ми бігли, росіяни стріляли по нас, снаряди пролітали над головою, одного побратима ми втратили.

Перечекавши обстріл, за кілька годин ми повернулись на ту позицію. Звідти бачили як російська піхота окопується, але працювати там майже не було як, бо все розгорталось дуже швидко.

Ми швидко змінювали свої позиції, постійно відходили назад, в місто, бо росіяни просто палили на шляху будинки і стріляли по вікнах.

За півтора місяця, 15 квітня у нас вже була переправа на завод «Азовсталь». За плечима залишався майже повністю спалений Маріуполь і багато цивільних, які не ховались і помирали під кожним обстрілом.

Переправа на «Азовсталь» відбувалась через річку Кальміус – більше 50 метрів по воді. Ми добирались переправою, яку облаштували наші хлопці – це була натягнула мотузка і 3 плоти. Але багато хто з військових самостійно перепливали і тонули. Останні групи наших, які переправлялись, вже потрапляли під прицільні обстріли, то хлопці також тонули. Мені пощастило, що в росіян був нечіткий на той момент коригувальник і коли наша група переправлялась, то всі снаряди прилітали десь по 50 метрів перед нами. Деякі хлопці переправлялись по мосту на техніці, але його теж крили, був випадок, що БТР перевернувся в річку і долю тих хлопців я не знаю, не чув, щоб хоча б когось витягнули. Також купу машин ми бачили перед собою, які везли людей, поранених, БК до переправи і уже стояли погорілі. Багато людей на переправі ми втратили.

«Почесний полон»

– Перші 2-3 тижні в мене ще був звʼязок, я дзвонив рідним. Після того як зник звʼязок, і ми ще були в місті мені, вдалось набрати рідних разів п’ять на кілька хвилин. А на заводі звʼязок зловив лише двічі. Стратегічно ми постійно мали звʼязок з усіма підрозділами, вони з нами контактували.

З 15 квітня по 20 травня 2024-го ми перебували на «Азовсталі». Вечорами, коли готували їсти на позиціях, згадували, розказували свої історії з цивільного життя, сміялися. Їли те, що знаходили в будинках, я якщо потрапляв в якийсь будинок одразу дивився чи на кухні можу взяти щось з їжі, на «Азовсталі» також трохи було їжі, був запас води, але не всі могли до неї дістатись. Сигарет не було, на заводі я якийсь чай кілька разів зелений курив і все.

Ніхто на підмогу не приходив і одного дня прийшов наш командир повідомити про почесний полон на 3-4 місяця. Казали, що все буде добре, що за татуювання нічого не буде.

По заводу ходили різні чутки, обговорювали, що нас морем може забрати турецький корабель, типу екстракція в третю країну світі, потім надіялись на миротворців ООН, але дуже швидко ситуація погіршилася, ніхто на підмогу не приходив і одного дня прийшов наш командир повідомити про почесний полон на 3-4 місяця. Казали, що все буде добре, що за татуювання нічого не буде, що можна взяти з собою гроші. Спочатку ми готували дорогу до виходу, розчистили її, розмінували, це вже тривав «режим тиші», стріляти не можна було навіть якщо бачили російську піхоту, а ми їх бачили, вони рукою махали нам. Спочатку, звісно, вивезли поранених, а потім виходили ми.

Оленівська колонія

– До Оленівки нас конвоювали дагестанці. Спочатку, коли ми тільки сіли в автобус, вони здались жорстокими, автомати перезарядили, але дорогою розговорились, вони казали: «Пацани, ви красавчики, стільки протримались, ми вас поважаємо». А під кінець коли ми вже у вʼязницю заїжджали, вони почали вибачатись. Дорогою вони забрали в нас гроші й цінні речі, бо, за їхніми словами, в колонії у нас все одно б усе забрали.

Коли ми підʼїхали під Оленівку, ще десь добу чекали, поки нас завезуть, бо були якісь проблеми на блокпосту. Тоді дагестанці за наші гроші купили нам поїсти. Поки ми чекали, підходили російські спецназівці, дивились на наші турнікети з подивом і питали що це таке, бо вони звикли до резинових джгутів. Наші хлопці обмінювали свої аптечки на сигарети, бо аптечки все одно б собі залишити не дозволили, а росіяни, які там були, таких якісних аптечок не бачили. Я обміняв свій годинник тоді також на пачку сигарет. Ми коли заїхали у вʼязницю, ці сигарети залишились зі мною до самого барака, я ж не знав яка там ситуація з сигаретами, але хлопці одразу почали просити, то я майже все роздав, сам кілька штук тільки зкурив.

В Оленівці ніякої «прийомки» фактично не було, там просто була сильна метушня, все швидко треба було робити. Там стояли столики, треба було підійти, зняти всі речі, роздягнутись до гола, поприсідати, вони дивились чи нічого в тебе немає, вдягнувся, пішов до іншого строю. Вони одразу по 20 людей відводили до бараку, потім водили до слідчих, спочатку до «днрівських», потім до російських. Російським все одно було, вони для галочки приходили щось записати в анкети, а «днрівські» були противні, на всі свідчення казали: «Та ти п*здиш, такого не було, ви стріляли в цивільних».

Багато людей погоріли заживо, скловата сипалась згори, розсипалась довкола, всі кричали.

В Оленівській колонії я провів 4 місяці, втягнувся в режим досить швидко, навіть курити там не хотілось. Нам на початку видали по 20 сигарет на двох і ще інколи приносили блок на барак – це на 300 людей, там по пів сигарети в кращому випадку виходило, але я віддав свої сигарети іншим.

Ми звикли, що по вʼязниці бували обстріли, але це було зазвичай по частині, де сиділи росіяни, нам вони не заважали. Окрім ночі на 29 липня, коли горів сусідній барак. Коли я почув крики і вийшов на вулицю, то він, як консервна банка, вже був розворочений після вибуху. Вертухаїв ніде не було, вони всі втекли. Хлопці, яких ще можна було врятувати з бараку повтікали самостійно. В бараку на даху була скловата, а внизу стояла бочка з маслом. Звісно, вона від вибуху перевернулась, все ще більше розгорілось, багато людей погоріли заживо, скловата сипалась згори, розсипалась довкола, всі кричали.

Через деякий час наглядачі нам кинули якісь мішки і тряпки, щоб типу поранених перемотати, і знову втекли. Вже наступного дня вони поранених і наших медиків забрали і повезли на Донецьк, щоб типу надавати медичну допомогу. Коли вони одужали, то їх повернули назад, а потім етапували разом з нами. А так взагалі цей випадок не обговорювався, ніхто нас нічого не питав, щоб ніхто нічого не знав.

Таганрог. Пермь

– 27-го вересня 2022-го нас забрали камазами далі. Нас викликали поіменно за списком по алфавіту, треба було швидко підбігти зі словами: «Я Свідерський Юрій Андрійович», – потім вони перемотували руки і очі скотчем. Мені пощастило, що в мене була кепка, її примотали до голови, я потім зміг її трохи припідняти і бачити дорогу. Далі нас як мішки з картоплею позакидали на камази, мене закинули першого і відтягнули в куток, та і повезли. Коли ми йшли до цих камазів, спецназівець їхній казав: «Все нормально, пацани, їдете додому, побачите рідних, все буде добре». Думаю: «Добре», – йду посміхаюсь.

Читати також: «Випускники» з катівні – після російського полону чоловіки змушені допомагати собі самі

Дорогою ми їхали без брезенту на машині, завдяки кепці я трохи міг бачити горизонт, хлопці обговорювали те, що можливо, ми дійсно приїдемо зараз до аеропорту. Але всі думки про дім розбились, коли ми заїхали в Донецьк, і після пейзажу з трикольорових банерів почався великий бетонний паркан з колючою проволкою.

Камаз заїхав в гараж і почав викидати нас. Треба було, коли випадаєш з камаза, рачки повзти до стіни – почались квести. Так як я виповзав останнім, то боявся, аби не стояв скраю, але поки інші повільно повзли, то я їх трохи перегнав і добрався до середини натовпу. При цьому мені ще треба було робити вигляд, що у мене перевʼязані руки, бо я свій скотч на руках в дорозі перегриз зубами. Вже в натовпі я чую, що кричать поділитись направо тим, хто з татуюваннями і наліво тим, хто без татуювань.

Я пішов наліво, але татуювання в мене було у вигляді АК-47 – автомата Калашникова. Стою, хлопців роздягають, нам сказали залишити на собі один верх і один низ, я залишив штани і футболку, і чую: «Ми все одно дізнаємось, що у вас є татуювання». Я розумію, що мені треба якось перебратися направо і почав дуже маленькими кроками підсуватись в праву сторону і поки я пересувався, підійшов спецназівець.

Він трохи покричав за те, що на мені набитий російський автомат, і почав агресивно питати зі скількох частин він складається. Кажу: «9», – неправильно, бʼє мене. Кажу: «10» – неправильно, бʼє. Я, напевно, з 5 разу вгадав, бо дійсно не знав – він мене побив нормально за цей час кулаками.

Далі нас повели в кабінети, там анкету записували, імена, підрозділи, де народився, там теж мене побили, але вже палками. Після всіх цих процедур видали робу, чашку, вивели з підвалу, де це все відбувалось, підвели до бочки в якій стояла якась мутна вода, питають: «Кофе будешь?». Кажу: «Никак нет». Вони: «Да ладно бери». Я чашкою зачерпнув цю каву, мене повели наверх, я переживав, щоб мене не кинули до зеків, бо вже йшов і згадував відео: «Що робити коли заходиш в «хату»?».

Відкривається камера, я з тією чашкою кави заходжу туди, бачу посеред камери стоїть дідок маленький низенький зі шматком хліба, трясеться. Питаю: «Дєд, ти хто?», – він мовчить. Почав говорити з нами десь на 2 день, бо він шифрувався, як виявилось, він також був з «Азову».

В Таганрозі в камері розміром 3 на 5 метрів, що пофарбована зеленою фарбою, нас спочатку було 8 людей – ми так жили більше року.

Нам було тепло, інколи посеред зими навіть відчиняли вікно. Потім там почали робити косметичний ремонт і нас переселяли. Я потрапив у таку саму камеру, але там було вже 3 людей і довелось взувати видані берці, бо постійно було холодно, я старався весь день ходити по камері, щоб якось зігрітися. Періодично до нас підселяли хлопців з підрозділів ЗСУ, такі зміни зачасту були перед перевірками командування, нас старались змішати по підрозділах, або когось відселяли тимчасово, щоб не сказали, що в камері забагато людей. Але якщо когось відселяли перед перевіркою, то після перевірки вже когось підселяли.

З другої камери мене теж переселили через ремонт і відправили на цокольний поверх, там були якісь низькі камери, темні, із заокругленим дахом – це раніше було приміщення конюшні. Камера там була побільша значно, але і нас там було 10 людей. І ремонт у їхньому стилі: максимум, що вони ремонтували – то лампочку нову вкручували, а так все старе, дошки всі скрипіли.

Вертухаї в Таганрозі були всі переважно місцеві, вони не знали ні що відбувається на фронті, ні у світі. Були одиниці, які просто свою роботу робили, нікого не чіпали, могли підійти щось спитати нормально та і все, їм було все одно. Загалом, за проведений у Таганрозі час бували періодичні перевірки під час яких нас били. Перевірки ці були щодня. Нас водили до слідчих і якщо щось не подобалось, то били палками.

Повторюють своєю мовою, що ти був там то, вбив таких то, ти знову відмовляєшся, вони тебе бʼють і так по колу.

Вони найбільше питали про мародерства, розстріл цивільних, схрони зброї у Маріуполі. Вони дуже хотіли повісити всі свої злочини на нас, навіть Бахмут, в якому нас не було, хотіли на нас повісити. Головна їхня зачіпка була, якщо хтось із нас бачив цивільних, то все, для них, – це буквально підтвердження того що ми, мовляв, розстрілювали їх. Кажу: «Никак нет», – вони пару разів б’ють і повторюють своєю мовою, що ти був там то, вбив таких то, ти знову відмовляєшся, вони тебе бʼють і так по колу.

Вони взагалі просили мене підписати документи про згвалтування бабусі і діда, я сказав, що ні: «Давайте я щось інше вам підпишу». Звісно, почався їхній крик за те, що це — мої подачки, але підписувати згвалтування старих я не збирався.

Так ми жили майже 2 роки. До 2 років не вистачило кілька днів, бо 8 вересня 2024 нас етапували в Пермь.

В Пермі була вже прийомка як має бути. Ставлення там було значно гіршим. Режим жорстокіший набагато, щодня стоїш по 16 годин на ногах, прокидаєшся і все, сідати вже не можна, тільки коли їсиш. Там я був понад 40 днів. Найжорстокіше – це їхнє ставлення загалом. Вони вважають нас нацистами, фашистами, що ми вбиваємо їхніх дітей, пʼємо їхню кров.

Попри жорсткий режим, мене за місяць до обміну забрали в медичний кабінет, оглянули, вкололи якийсь укол, дали мені мазь від побоїв і перемістили в іншу камеру. Відтоді щодня оглядали, кололи уколи, мазали мазями. Хлопці говорили про те, що це обмін, але я не розраховував на це, бо коли нам в Таганрозі слідчі казали, що там було найгірше місце, куди ми тільки могли потрапити, то, видно, вони не були в Пермі — тут нам було в 100 разів гірше.

Наслідки полону

Дорога додому з Пермі в Юрія та інших військовослужбовців тривала понад 2 доби, їх возили вагонами, автозаками та літаками в кілька етапів по різних містах, щоб зібрати всіх 95 військовополонених з Пермі, Ростова та Брянська, які підлягали обміну 18 жовтня 2024 року. Наступного дня Юрій вже почав реабілітацію в Нових Санжарах Полтавської області, де вперше за два з половиною роки побачив свою дівчину та батьків. Вже пів року після повернення хлопець реабілітується, лікує судини та зуби після отриманих у російському полоні травм.

Під час тортур у полоні хлопцю вибили частину зубів, стерли меніски, пошкоджень зазнали судини, також погані показники аналізів шлунку, печінки, нирок. Через часті падіння у Юри залишились шрами на колінах. За пів року реабілітації він продовжує лікувати суглоби, зуби і відвідувати фізичні терапії. Лише лікування зубів військовослужбовцю коштувало понад 250 тисяч гривень (їх покрив проєкт системної підтримки захисників і захисниць Маріуполя та їхніх родин «Серце Азовсталі»).

Автор: Альбіна Карман