1000 днів, що змінили, але не зламали українців

24 лютого 2022 року стало третьою точкою неповернення за останнє десятиріччя, рубежем, за яким ми уже не будемо такими, як колись. Першою такою точкою стало побиття студентів на Майдані силовиками в ніч на 30 листопада 2013, після чого на площі вийшли мільйони, а в центрі столиці сталися перші смерті. Другою – «ввічливі люди», що неввічливо віджали Крим, і початок війни навесні 2014-го. З кожною точкою зростали ставки – захист цінностей європейської демократії і вимога від влади дотримуватися слова; захист територіальної цілісності; захист базового права на життя. Хоча насправді, вони всі про одне: про самоідентифікацію та гідність.

Перші дні повносамштабки – це підірвані мости; черги у військкомати і автомати з вантажівок, але іноді звитяга і брак досвіду призводили до сумних наслідків; затори в бік заходу країни; переповнені евакуаційні поїзди. Це гімн України в метро сотнями незлагоджених голосів; польові кухні просто неба; міжнародні гуманітарні місії; криміналітет, що передавав військовим свої запаси зброї. Це окупація, тортури, мародерство, відсутність зв’язку. Це щемке єднання, коли у всій країні більше немає чужих, і біль кожного резонує, як власний.

Пригадую, як намагалася допомогти вивезти літню незрячу жінку з Лисичанська, де точилися активні бої. До мене звернулася її донька з-за кордону. Жінку треба було не лише евакуювати, а й організувати їй супровід до Львова. Я обдзвонювала перевізників одного за одним, але коли вони чули адресу, казали: «Ні, туди я не поїду, там пекло». Зрештою, один відчайдух погодився. У телефонному режимі я побудувала маршрут із супроводом, пересадками і ночівлею. І коли ці ланки склалися, водій призначив час зустрічі, жінка написала:
«Вибачте, мені дуже прикро за завданий клопіт. Але мама категорично відмовилась виїжджати».
Пригадую, як душили сльози від усвідомлення мороку, з яким доведеться стикнутися цій незнайомій людині.

Волонтерство як тренд і протидія болю

Волонтерство стає трендом та ознакою гарного тону. У перші дні великої війни майже кожен шукає свою нішу, галузь, через яку може долучитися до боротьби. Хтось пече хліб, хтось готує смачні обіди для блокпостів, хтось передає інформацію про скупчення ворога з окупованих міст; хтось «хакає» ворожі сайти, хтось дистанційно керує евакуацією, хтось плете сітки, хтось організовує забави для дітей у підвалах та метро. Волонтерять не лише українці, на поміч приходять іноземці. Приміром, японський мандрівник Фумі приїздить до Харкова і відкриває кафе, де щодня безкоштовно годує гарячими обідами усіх, хто потребує. Людська енергія і воля, помножена на винахідливість і гумор, стає щитом, що відбиває перші удари.

Дистанція від «Київ за 3 дні» до «жесту доброї волі», коли росіяни вшилися з Київщини, а також Сумщини, Чернігівщини і частини Харківщини, становила майже півтора місяці. Скалічені Ірпінь, Буча, Мощун, Макарів та інші міста і селища. Стихійні поховання. Закатовані і спалені тіла. За пів року схоже потрясіння переживатимемо від побаченого в Ізюмі та інших звільнених містах Харківщини. Я зніматиму ексгумацію в Ізюмському лісі. Задихаючись від приторного повітря, я ще не знаю, що в одному з чорних пакетів – рештки мого друга, закатованого письменника Володі Вакуленка, який на той момент іще вважався безвісти зниклим. Ейфорія від звільнення супроводжується розпачем. Кадри руйнувань фіксують медіа з усіх точок земної кулі. Меседж, який транслюється – світ не бачив такого з часів Другої світової війни. Та постає питання: не бачив, чи не хотів бачити? Грозний; Абхазія; Тбілісі; Алеппо – за географією цих руйнувань і масових вбивств стоїть одна країна – Росія.

Драмтеатр у Маріуполі, знищений авіабомбою попри напис «Діти». Оборона «Азовсталі», що закінчилась ув’язненням її захисників. Дехто повернувся, на декого чекають досі. У війні задіяні не лише люди. Тварини також стають і її жертвами, і її учасниками. Евакуація домашніх улюбленців із гарячих точок – окремий напрямок волонерства. Притулки переповнені, на допомогу приходять притулки з-за кордону, що приймають хвостатих біженців. Собаки працюють як демінери; як пошуковці живих і загиблих під завалами. Собаки, коні і коти працюють у терапії – беруть участь у реабілітації людей після тяжких поранень або ж потрясінь.

На відміну від перших 8-ми років війни, після 24 лютого 2022-го немає жодних заморозок чи псевдопримирень. Війна ведеться на виснаження, на максимальних обертах. Її перебіг нагадує емоційні гойдалки: от українці святкують звільнення Херсона; от кидають всі сили на порятунок постраждалих після підриву Каховської ГЕС. Це виснажує – в першу чергу, хлопців і дівчат у пікселі, а також усіх, кому не байдуже. Втома, втрати і невідомість породжують розбрат – між фронтом і тилом; між тими, хто виїхав, і тими, хто лишився; між піхотою і «штабними», між тими чи іншими політичними таборами; між україно- і російськомовними – список роздріблених категорій нескінченний. Значною мірою ці конфлікти підживлюються ворожими ІПСО.

Втрата Бахмута та інших «фортець» – Соледара, Авдіївки, Мар’їнки, Красногорівки, Вугледара… Ворог не просто займає їх, він перетворює їх на міста-привиди, не залишаючи жодного цілого будинку. Українці адаптуються – будують підземні школи і навіть танцювальні студії. Розміновують землі. Одні вчаться виготовляти якісні біонічні протези, інші – ними користуватися. Віднаходять нові методи реабілітації – як фізичної, так і психологічної. Сваряться, ховають рідних, опускають руки та піднімають їх для обіймів. Продовжують любити та підтримувати своїх. Навчаються жити в «блекаути», не втрачаючи якості і темпу життя. Під постійними обстрілами, кохають і дарують життя. За даними Міністерства юстиції, лише за перше півріччя 2024 року народилося 87 655 немовлят. Побралися за цей самий період 72 766 пари.

За браком людей і боєприпасів, починають застосовувати FPV-дрони, дрони зі скидами, а також далекобійні дрони, що дістають ворожі цілі глибоко в тилу. Споглядання відео «бавовни» на нафтобазах у РФ стає ранковим ритуалом. Війна дедалі більше стає протистоянням високих технологій. На фронті з’являються наземні дрони для евакуації поранених; дрон-собака для розвідки і розмінування; дрони на оптоволокні та РЕБи зі штучним інтелектом. Ворожі FPV заганяють українських військових глибше і глибше під землю. Вони живуть в умовах, де вихід назовні за потребою може стати фатальним.

Стурбованість світу – реальна і показна

Російська ракета влучає в дитячу лікарню «Охмадит». Дехто з пацієнтів уже тікав від війни зі знищених та окупованих міст. Війна наздогнала їх у майже мирному Києві. Світ стурбований, і ця стурбованість часто помічна: ракети, танки, гаубиці, САУ, системи ППО та інші безцінні «плюшки». Санкції. Однак ця допомога половинчаста: немає бойкоту росіян, їхні митці і науковці гастролюють по міжнародних подіях. Партнери не дають дозволу бити по стратегічних цілях углиб Росії своїми засобами. РФ досі лишається членом ООН. Україні не дають програти, однак так само і не дають перемогти.

У відповідь на окупацію своїх земель, українські війська заходять на територію РФ і беруть під контроль близько 1000 кілометрів Курської області. До лав Збройних Сил стають іноземці з різних куточків світу. У багатьох із них свої рахунки з РФ – у грузинів, чеченців, фінів, білорусів та власне росіян. Також ЗСУ поповнюється колишніми ув’язненими – попри конфлікти з законом, у них також не бракує волі і мотивації вбивати та гинути за Україну. На боці Росії у війну відкрито вступає Північна Корея.

«Поклик крові – не фільмова історія»

З публічного простору поступово зникають російські і радянські наративи – назви вулиць, пам’ятники, музика і книжки. Українська природа нарешті «очистилась» від колоніального статусу і токсичного впливу «старшого брата». Багато хто вбрався у піксель, відклавши вбік цивільні професії.

Була людиною, стала рухомим майном ЗСУ і якою-не-якою бойовою одиницею.

«Була людиною, стала рухомим майном ЗСУ і якою-не-якою бойовою одиницею, – сумно жартує військовослужбовиця і мисткиня Єлизавета Жарікова. – Найбільше змінили втрати дорогих людей. Особистий рахунок до росіян дуже розрісся і поважчав. Те, що раніше сильно бентежило (особистий успіх як мисткині), тепер на другому плані. Бо навіщо моє мистецтво, якщо не збережемо державність?»

Дехто перейшов на українську. Дехто виїхав з-під обстрілів і знайшов себе у іншій країні, не втративши при цьому української ідентичності. Дехто виїхав і повернувся, зрозумівши, що повноцінно жити може лише тут. Дехто зайнявся перегоном авто для війська з-за кордону. Дехто перевів цивільну професію на військові рейки. Для декого досягнення – вижити і зберегти здоровий глузд. Всі вивчили «правило двох стін», типи ракет та різницю між сертифікованим турнікетом і підробкою.

На питання, як вас змінили ці 1000 днів, українці дають різні відповіді, однак вирізняють декілька тенденцій. Втома і виснаження змушує чітко виставляти кордони і пріоритети. Багатьом стало простіше казати «ні» та відмовлятися від нецікавих проєктів. Дехто з військових визнає, що за цей час став кращою версією себе. Дехто признається, що через виснаження та відсутність закону про демобілізацію все частіше думає про СЗЧ. Дехто втратив можливість займатися справами, звичними до 24 лютого 2022-го – психологією, написанням текстів. Багато хто втратив здатність планувати. Та й узагалі перестав занурюватися в минуле й майбутнє, живучи одним днем.

Ще одна тенденція – зміна соціальних контактів. Одні відпали через різницю у цінностях, інші зародились. Є й такі люди, які запевняють, що жодних змін не відчули – мовляв, як викладалися на перемогу до останнього, так далі й триває. Дехто говорить про полегшення – ніби нарешті відкрився старий гнійник, «краще жахливий кінець, ніж жах без кінця». Дехто признається, що набрав вагу. В когось стало більше роботи, в когось навпаки менше – і роботи, і прибутків. Багато хто говорить про проблеми зі здоров’ям.

Стало глибше відчуття єдності, більше розуміння цінності культурних надбань

Зворотній бік цієї тенденції – українці почали більше дбати про себе. По можливості налагодити харчування і сон, регулярні медогляди. Адже війна надовго. Постійне життя в небезпеці допомогло відкинути умовності, менше зважати на чужу думку та дрібні неприємності і цінувати те, що направду є цінним. В декого додалося терпимості і співчуття, в декого – здорового прагматизму. Адже донати на військо самі себе не зроблять, то чи варто братися за роботу «за ідею» з мінімальною оплатою?

«Стало глибше відчуття єдності, більше розуміння цінності культурних надбань як матеріальних, які можна втратити, так і не матеріальних, – пише Настя Рожкова, художниця-мультиплікаторка родом з Луганська. – Розуміння цінності людського життя і пам’яті про людей». 

«Дещо відчула нового по відношенню до поняття «батьківщина», – признається режисерка і продюсерка Юлія Омельченко. – Зрозуміла, що навіть якщо в голові ти її не маєш, але в крові причетність є. Поклик крові – це не фільмова історія».

Дехто признаться, що їх більше не лякає смерть, натомість страшно не встигнути допомогти і не приносити користі. Інші ж навпаки дізналися більше про свої страхи і визнали, що бояться ракет і куль, тож тепер на першому місці – турбота про дітей і виживання.

1000 днів повномасштабної війни показали, що ми значно сильніші, ніж думали. Показали це нам самим, світові, а також ворогу. Це війна в довгу, і ми вчимося не виживати, а жити у ній. Навіть після втрат, після яких, здавалося б, життя немає. Опановуємо першу допомогу; поводження зі зброєю; риття окопів; водіння; збір дронів; англійську, аби бути готовим говорити про Україну іноземцям. Вчимося медіаграмотності і управляти конфліктами, вчимося посянювати тим, хто не в темі. Зрештою, вчимо історію і досвід попередніх поколінь. У нас немає вибору не бути сильними і не рости над собою. Ми не знаємо, скільки триватиме війна і чим вона скінчиться. Але точно знаємо, що на місці підірваних мостів неодмінно з’являться понтони.

 

Текст: Олена Максименко

Фото: Андрій Дубчак, Данило Дубчак, Юрко Дячишин, Михайло Палінчак